Зміст

• Дитинство та родина (1914–1924)
• Шкільні роки: Харитонівка та Коростишів (1925–1931)
• Технікум, Голодомор 1933 року та смерть батька (1931–1935)
• Учителювання та одруження (1935–1941)
• Призов до армії та початок війни (травень — червень 1941)
• Відступ на схід через Київ до Полтавщини
• Будівництво укріплень та бої в оточенні під Золотоношею
• Полон та табори: Кременчук, Новоукраїнка, Кіровоград
• Трудний шлях на Умань та Гайсин
• Санчастина, дизентерія та одужання в робочому таборі
• Втеча з табору та шлях додому

Щоденник

Спогади про життя, навчання, голод та війну (1914–1941)

Не знаю як починати. Але все ж таки коротенько дещо напишу. Потрібно сказати що життя моє пройшло дуже скоро хоч мені вже 27 років.

Ось коротенько і напишу я пройдений свій малопрожитий час життя. Народився в 1914 році це тоді коли разгоралась велика імперіалістична війна. Неважний був тоді час життя. Ось так неважно воно пройшло до цього часу. А чи може моя така доля, про це ще я не можу сказати, бо прожив не прожив, а проіснував

Дитячі роки мої проходили можна сказати добре.

Був я четвертою дитиною у сім'ї, і більше дітей не було. Так що мене як найменшу дитину любили і поважали. Особливо ця любов виявлялась в сестри Ніни та любимої моєї мами.

Батько мій не важно жив з мамою. Часто сварилися, пив багато водки, а коли напився то зараз же піднімає бучу в хаті.

Тож будуть дитиною я не любив п'яних та їхніх брудних лайок. Дуже не любив я і ( Савери) з якою гуляв мій батько і через яку бив батько маму.

Добре пригадую один випадок одного разу ця пропаща жінка проходила крізь нашу хату а то моя мама та батькова сестра перестріли її і дали доброї прочуханки. Я теж бив незважаючи на свій малий зріст. І тоді усі гуртом дали добре оцій проклятій жінці яка руйнувала життя в нашій маленькій сім'ї.

Пригадує ще 1921 рік це рік коли була голодовка яка була викликана внаслідок імперіалістичної та громадянської війни. Тяжко було селянам переносити труднощі які відбувалося в нашому дитинстві. Коли мені було 6 років я почав пасти худобу. Доводилось часто бігати по лісі та далі пасучи по 4-6 штук худоби. У цьому мені допомагали сестра брат та батько.

Часто в свято батько пас сам корови а я з мамою ходив до костьолу. Батько мій правду кажучи до костьолу не ходив не вірив ксьонзам нічого. А коли був ще малим хлопцем і служив у ксьонза то добре набив ксьондза і сам утік не розчитавшись ним. Так що вони ще в дитинстві десь добре йому вдались в знаки.

Но мамаша навпаки дуже любила ходити до костьола. З великою радістю ходив і я до костела з двоюрідньою сестрою Гельою, яка приїжджала до нас з Житомира в гості. З дитячих років я дуже добре жив з цією люб'язною сестричкою.

Часто ми вдвох ходили в ліс по ягоди гриби та взагалі грались. Бо завжди містечкові діти люблять ліс а сільські місто. Часто вона співала мені різних пісень та диктувала мені без крихти сорому різні цікаві для мене вірші.

Дуже крепко я любив неїну маму Тофілю. Ця цьоця часто приїздила до нас в гості і привозила мені різні гостинці. Помню як тепер бархатний костюм який мені подарувала цьоця і через який мене вдома хотіли бити.

Було це так.

В одного хазяїна була хороша собака слово вона часто латала штани відважним дітям. Хозяін той був лісником та рідко коли бував вдома. Так що хлопці вибирали вдобний момент іти до хати, і дражнитись з собакою. Правда собака була прив'язана але коли близько підійдеш то вона могла зразу й латать. Ото старші хлопці й підманули мене. Іди та зажени собаку буду!!! Ото довго не думавши я пішов і почав проявляти своє геройство. Роздражнив добре собаку і почав втікати, собака догнав мене і налатав мені латку в нових подарованих штанах. Ото і пішов я з плачем додому.

Помню ще такий випадок пішли ми до річки купатись. В мене тоді якраз був новий кашкет. Ото один хлопець вже здоровий насипав піску в нього і закинув на воду. Мусив я ходити без кашкета.

Треба зауважити такий інтересний випадок коли в дитинстві дитина вредна шкодлива і краде все від батьків любить битися з товаришами любить нашкодити їм виросте і здорова вже жениця а все одно краде б'ється і т.д.

Жив я зі своїми товаришами дружню рідко коли бились але не без цього. В своїх дитячих роках я був по слухняний часто а то і завжди слухав старших. Часто я пас зі своїм старшим братом худобу. Він мені робив різні іграшки то зробить возик то млинок то кулемет та інші комедії. І от через це я його любив бігав до нього в ліс помагав пасти худобу. Були випадки коли я далеко-далеко забігав в ніч не знаходив брата із великим страхом та плечем повертався додому. На следующий раз я вже разом з ними гнав тварин.

Одного разу ми напали на білку. Брат зі своїми товаришами почали ганятися за нею і зловили її. Я з великою радістю взяв білку на руки і побіг з нею додому. Приніс я її до хати і пустив. Ото давай вона проявляти свою фізкультуру в хаті. Все летить до землі. Було мені за білку.

Сумно було вчиняти вікно щоб вона бігла собі на волю. Біла радісно вибігала на двір а тоді на грушу і далі. Побалувались ми діти з нею і все.

Часто мені брат приносив молоденьких зайченят яких мені доводилось годувати. Одного разу я і сам зловив зайченя. Ішов з сестрою в огород по огірки. Дивлюсь сидить зайченя. Я за нього і додому. А коли настане весна і почнуть нести дикі качки теж є калим. Бігаємо по болотам і збираємо качині яйця. Вміли ми добре пекти їх в вогні загортаючи в мокру тряпку. І так молоде життя текло і бігло. Не можна тепер і подумати. Чогось страшно сумно серце зжимається від жалю, немов лежить на ньому камінь який не дає рухатись, жили вільно сформували самостійне життя. Чому я не родився в таку щасливу пору. Не можна і подумати. Скільки пригод скільки радості скільки різних пестощів.

Настане зима теж весела пора року. Катались на коньках спускались на санках з дуже крутих гір бігали в ліс полювати на білки. І так пробіжиш всю не зоглядишся.

Починає свою діяльність весна. Теж непогана пора року для нас. Дуже інтересно ходити на Тетереві ламати лід. Тоді ми всі збираємось на високій скелі яка була біля самої річки і дивилася як рухається лід, а коли настане ніч ми розкладаємо великий вогонь і тоді видно все як на долоні. Коли починає рушати крига ми всі біжимо до річки. Брат чи батько кидають бистро хватку і витягують багато багато риби. Ми з великою радістю вибираємо котру більшу і кидаємо в коробку. За короткий час ми наловлюємо багато риби і ідемо додому.

Зійде лід настає другий період ловлі риби - це вудочками. Часто підеш з батьком і безперепинно тягали. Дуже весело тягнути і взагалі цікаво коли почепиться велика якась риба. Коли потепліє знову ми ловимо багато риби це саком. І так увесь час.

Настав для мене веселий період часу. Це 1925 рік коли я вперше пішов до школи. З великим соромом я підійшов до вчителя і почав читати українську книжку. Помню як тепер в класі шептали діти. Дивились всі на мене як на велике чудо. Вчитель розклав книжку з другого класу і показав читай тут. От і почав я читати на весь голос. В класі було тихо тихо. Потім почали сміятись я ще гірше з переляку та й ще біля столу встав читати. Бо читати я правду кажучи добре і не вмів по-українськи а читав я вдома лише по-польськи.

Так що в мене замість “у” читав “и” замість “с” читав “ц” і получалось кумедні слова. Но все-таки вчитель мене похвалив і зарахував учнем другого класу. Писати я зовсім не вмів а писав друкованими літерами. Найкраще мені подобалась арифметика а особливо усна лічба де я бистро розв'язував. Спочатку я був відстающим учнем по

писанню та читанню. Пройшло небагато часу як я завжди по предметах одержувало добре.

В школі вчитись мені було дуже весело. Я з великою охотою бігав до школи і незважаючи на те що до школи було далеко я не пропустив ні жодного дня. Вчився я спочатку в Харитонівській початковій школі. Школа була розташована біля яру недалеко проходила річка Тетерів. Взимку на перервах ми всі бігали до яру і спускали з нього хто як попало. Начіпляємось цілою низкою один за одним. Часто я приходив в клас зовсім мокрий. По зросту я був зовсім малим учнем а були в нас учні що хто вивчив три класи догляди оженився або вийшла заміж.

Закінчивши три класи я поступив в Коростишівську школу де провчився чотири роки. Правда після сільської школи мені було трохи трудно вчитись бо Коростишівська школа була зразковою школою а тому багато дуже вимагали. Вчився в Коростишівській школі на задовільно. Вчитися в школі мені ніяк не було можливості це лише тому що мені було далеко ходити, а по-друге ще після уроків в літній період мені доводилось пасти худобу. В Коростишівській школі було теж весело вчитись. Тут вже ми їздили в старосельці з цією школою ми заключали договір на соцзмагання. Там ми робили постанови виступали з піснями віршами та інше.

Після чого нас учні гостинно приймали. Весело було. Аж весело пригадати. Настане літо на великий перерві біжимо до Тетерева з мосту стрибати в воду. Аж страшно, те головою де ногами, аж люди дивуються. А декому і гроші платять. Так і ці роки пролетіли дуже бистро.

Закінчив я в школу 1931 році. Правда в п'ятому класі. Я був дуже хворий на дизентерію, де чуть не помер. Трудно мені було переживати такий сумний час. Лише через два місяці пішов я знову в школу, часто учні сміялись мене казали на мене смерть бо я був дуже худий. Але дякуючи моїй мамі яка крепко піклувалась про мене я скоро дуже поправився.

В 1931 році в цьому ж році коли я закінчив сім класів я поступив в Житомир ській землеустрійний технікум. Через хворість мого батька та через те що мій батько не був в колгоспі я мусив залишити школу. Залишивши школу я приступив до хазяйства. Та недовго мені довелось хазяїнувати.

1932 році я поступив в Коростишівський педтехнікум. Вчитись в технікумі мені було дуже весело. Тільки 1933 дався в знаки. Трудно було переживати даний період. Часто їдучи до школи з товаришами вони мене питали, що я їв?як живу? Трудно було і відповідати на такі питання. Йдучи до школи я завжди майже нічого не їв. Часто доводилось не їсти по 3-4 дні. Аж страшно як згадаю. Добре що в технікумі мені давали їсти бо вдома не було нічого. “Продали” ми тоді все. Тяжко і згадувати.

Добре жили мої батьки до 19 29 року хоч рахувалось ми бідняками. Аж весело пригадати з кожним днем навіть багатшали. В останній час батько мій заклав добру хату мав 4-5 корів один бугай та пару коней. Любив батько завжди держати добрі коні похвастатись перед іншим. Але батько мій правду кажучи любив частенько випити. Чимало і грошей заробляв батько і всі ці гроші пускав на пропій а той часто тягнув з господарства.

Часто їздив в гості до родичів і гуляє по 5-6 днів. Приїжджали і до нас в гості де довго гуляли. На свято батько завжди добре готувався щоб прийняти гостей. Аж страшно. Приїдуть до нас душ 20 і гуляють декілька днів. А тепер і самому нема чого їсти.

В 1931 році батько мій вступив в колгосп до цього часу в нас вже не було майже нічого. Залишилась одна пара коней і ті батько здав в колгосп. Нічого не залишилося в

дворі настав темний і голодний 1933 рік. Страшно і згадати але бодай і не згадувати. Хата наша не зачинялась весь час заходять люди щоб дали їсти. Та все можна було дати коли в нас не було самих чого їсти.

Самі ми їли льон з річковими черепахами, макуху,грис та інше, та й цього не було в достатній мірі.

Люди падали як мухи від мухобойки. Скрізь лежали де застала голодна смерть. Чогось і не віриться. Підеш в ліс по гриби чи по ягоди. Дивишся там лежить там,там, аж страшно. Цікаво помню я такий випадок під Кирічанкою в 1928 році вбив хтось одну дівчину з Харитонівки. Так сюди на місце з'їхалась вся міліція нарада була повний ліс. Так що міліція мусила розгонити цих людей.

А в 1933 році люди лежали як коні в, 1933 році на це ніхто не звертав уваги. Отак хто сильніший чуть викопав маленьку яму загріб і все. Цікаво коли таких людей ховали в лісі, викопують під якимось деревом ямку, верха зрізають зроблять хреста та і все. Часом ідеш лісом і можна бачити багато таких хрестів.

Ось такий страшний період доводилось мені вчитись. Часто батько мені рекомендував іти на роботу і залишити в школу. А на той час самому прожити можна було добре. Наприклад на торфі хто хорошо працював давали по 3 кг хліба до 1 кг м'яса, суп жирний, борщ з м'ясом і кашу.

Але все-таки я не послухав батька бо потрібно було розраховувати життя надалі. Може і лучше я зробив би що залишив би технікум і пішов би на роботу, бо такому щось трудно жити. Так що винайшов я інший шлях життя. Ночью пас колгоспні коні а дньом ходив вчитись. можна було представити що було за навчання. Вдома ніколи майже не доводилось працювати. Це лише працював над собою лише тоді коли був вихідний день. А вихідні на той час були дуже. П'ять днів повчились а на шостий вихідний.

Треба ще згадати і про дощі які були як на то те в 1933 році. Безперебічно ішов дощ. Підеш до коней надінеш на себе гуньку яка як намокне то важить 100 пудів. Просто були такі випадки що я зовсім вибивався з сили. Пройдеш трохи сядеш і заплачеш а встати ніяк не можеш. Ну що ж мусив. Та ще і гвинтівку образця 1898 року треба було нести. Бо тоді було багато вовків як на чотирьох так і на двох які нападали на коні.

Ну все-таки довелось якось пережити. Не знаю ця людина живуча як кіт.

Настав 1934 рік цей рік вже був трохи легший. Вже можна було дістати хліба,картошки словом все аби тільки хотів. Та в цьому році сталося велике горе в нашій сім'ї 6 серпня помер мій батько який так довго болів. Добре знаю коли батько йшов в лікарню і як він вже таки нам приказував, не дивлячись що погано поводивсь він у сім'ї. Шкода мені дуже стало батька і я почав плакати.

Помню як тепер як він нас усіх розподілив розказав дещо і пішов в лікарню і на цей день. Шкода було батька що таким молодим довелось піднязі померти.

Настав довгожданий 1935 рік коли я був на третьому курсі. Добре було тоді студентам третього курсу. Скрипник бувший націоналіст працюючи в наркомі України видав наказ хорошо забезпечити студентів випускників. Дуже добре вже було в цей час самі кращі будинки займали студенти випускники під гуртожитки. Обід нам був в першу чергу і завжди з трьох блюд. В бібліотеці самі лучші книги відпускались нам і в першу чергу. Кожного вечора грала музика, гуляли як то хотів. Довго я буду згадувати такий хороший час. Часто організовано ходили в цирк, в кіно. Після такого навчання не раз мені хотілось ще вчитись. Але що зробити коли я був бідний. Добре і так що я з

великими труднощами закінчив цей технікум. Не можу просто і писати бо чогось і рука мені труситься.

Дуже добре мені пригадується випуск. На випуску у нас грала духова музика, було багато різних напитків та закусок. Словом короче кажучи гуляли ми на випуску двоє суток без перебічно. На третій день став період коли всі ми товариші, товаришкі почали роз'їжджатись по домах. Один одного випроводжали. Правда дівчата то виляли сліз. Плакали і хлопці. Ну щож як не плакати коли ми так хорошо жили. Просто пригадати то дивно.

Трудно було підшукати таку сім'ю щоб жили так дружно як ми жили. Недаром наш курс був передовим в технікумі. Коли якийсь студент одержить одиницю зараз його беруть на буксир і за декілька днів вже і здав. Організовано готувались до уроків. Особливо організовано готувались ми до іспитів. Всі як один зайдемо в клас і кращий студент дає запитання і тоді визиваючий відповідає.

Коли побудеш на такій підготовці і на іспитах ні одної одиниці. Аж весело сидіти на таких іспитах. Просто не можеш вседіти. От щоб скорше тебе визвали. З таких іспитів студенти ідуть всі раді, веселі, бадьорі. Любо дивитись між хлопцями і дівчатами майже ніякої різниці не було. Хлопці і дівчата це була дружня спаяна сім'я.

А як добре було в гуртожитках. Ніхто ніколи ні з ким не сварився, як це було на інших курсах. Та нічого було зробити. Розлізлись ми по світу як Шевченко казав “як руді миші”. Правда писали один одному як хто встроївся хвалились роботою.

Я був призначений в Пулинський район. Приїхавши в РВНО, мене призначили класоводом третього класу в Пулинській середній школі. Та недовго мені довелось там бути. Звідти мене призначили завом Корчівської початкової школи.

Скучно і трудно мені було привикати до зовсім чужих людей. Але пройшло небагато часу як я вже мав багато товаришів, товаришок і життя пішло по-новому. Правда не раз я збирався виїхати з того району та ніяк мені не вдавалось. Та трохи згодом я вже привик і так діло йшло помалу. Жилося мені непогано. Користувався великим авторитетом серед населення мав багато знайомих в районі. І так я жив як то кажуть на широку ногу до 1939 року.

В 1939 році я одружився. Знову життя стало багато хуже чим було до цього часу. Правда що взагалі в 1939 році були “маленькі” зміни в товарообороті. Не було в магазинах ні продуктів, ні храму, а хоч були то з великими труднощами. Це пояснювалось тим що була війна з Фінляндією, договір з Німеччиною та підготовка до війни-запас, який угробив населення України.

В 1941 році ми тільки почали жити. Правда 1941 це був взагалі рік якийсь дуже тривожний. Померла в нас дитина та ще й хлопчик якого я так крепко хотів. Потім учень в школі зломив ногу де на мою долю трохи напало вини.

23 травня 1941 року мене призвано було в армію. Правда коли я був ще хлопцем то я мав велике бажання піти в армію та й не довелось мені піти. А коли вже був жонатий діти були, то на тобі тату чорта в хату- в армію.

В армію я попав чогось як не довірена людина в будівельний батальйон. Трудно мені було привикати до армійської дисципліни. Та ще й до такої роботи яку я ще зроду не робив. Було тоді так в 5 годин підйом і до 7 годин ранішня зарядка, з 7 до 8 сніданок. З восьмої години до другої години робили безперебічно і в другій годині обід, час перериву, з 3год. до 10год. знову тяжка робота.В 10год. вечеря, а в 11год. Одбой.Ось коротенький режим нашого життя.

Та недовго нам довелось так крепко працювати. Робота була тяжка бо ми робили земляні роботи, та ще я робив коло бетономішалки.

1941 року 22 червня в 4год. 30хв. началась велика війна. Ми робили якраз в нічну зміну. Коли це я бачу летять якісь кумедні літаки, а добре придивитись не було коли, бо тільки началось розвиднятись.

Ото вони спустились нижче і давай по нас строчити та бомбити по аеродромі. Правда перший наліт був невдалий, бо не був розбитий а ні один самольот. Всі ми подумали що це якийсь маньоври. Другий наліт був вже більш вдалий, бо начало горіти багато літаків і почали горіти хати в селі Вепіцькому. І коли ми вже побачили раняних і велику стрілянину від літаків, які так крепко горіли, всі зрозуміли що це війна.

Крім того льотчик сидів у житі і пояснив нам що Германія об'явила нам війну. Тоді ми добре вже знали що началась велика війна і додому рідко хто і повернеться. Ото тільки десь появиться німецький літак то наші хлопці хто куди. Сильно наші вояки боялись німецьких літаків. Недаром командир батальйону майор назвав нас дикою дивізією.

Ото ми начали відступати з западної аж до Полтави. День і ніч були в поході. Що пережили страждань просто сумно і пригадати. Часто були такі випадки що йдеш в поході і спиш. Часом стукнешся головою об телеграфний стовп або звернеш в канаву аж тоді прокидаєшся.

Проходили ми в сутки по 60-70 км і то з великою втомою. В поході завжди було дуже погано. Ми майже завжди були голодні, це одне, а по-друге нас мучила велика спека та западна піщуга. Йдемо а пилюка така що один другого не бачимо. Чорні, темні аж страшно. Блищать тільки одні зуби. Крім того ще й води хотілось якої було трудно дістати. Пішоходом ми йшли майже в самий Київ. Правда в Києві нам було вже дуже хорошо. Їсти нам давали волю. Крім того в магазинах були різні булочки, пряники, конфети, папіроси, печиво, водка, та різні штуки.

Так що в кого були гроші так міг дістати все, що тільки хотів. Хитрі хлопці діставали гроші. Продавали свою одежу яку ще ми носили з собою та різні військові речі. Та недовго нам довелося бути в Києві.

Правда в Києві населення з нами дуже хорошо поводилось. Давали нам різні папіроси Казбек, Дюбек, Київ, Планер, Труд, Любітєльскіє і інші. Та недовго нам довелось бути в Києві. Через деякий час ми виїхали з Києва.

Погрузились в Дарниці і тримали путь на Полтаву. Через деякий час ми вже були в полтавській області в м.Ромнах.

Правда об'їжджаючи ми всі були дуже раді що їдемо в глибокий тил як це пояснювали нам командири. Їхали ми весь час поїздом чистим українським полем. Їдемо полем пшениця українська так і клониться, так і хвилює як море. Любо дивитись. Ось нас щоб розпустили пішли б убирати прекрасний небувалий урожай, так мріяли колгоспні хлопці.

А поїзд мчав на повний хід. Ось на полі бачимо ми багато жінок. Всі вони схвильовані біжать до колії. Ну, відомо як хлопці починають жартувати з дівчатами. Дівчата весело сміються а жінки плакали бобриними слізьми. Глянеш на таку скривлену молодичку і тебе візьме великий жаль. Тому що і ти покинув вдома жінку і дитину.

Часто нам політрук розказував що німці на зайнятих територіях вбивають жінок поводяться погано з дівчатами і багато різних речей. Правда не слухаєшся цього аж страх тебе візьме. А часом нишком десь і заплачеш. Бо між іншим я дуже скучав додому і особливо хотів побачити свою маленьку Зою.

І так весь час ми зустрічали групи українських жінок. Часто ми робили великі зупинки по скільки залізниці були сильно перенавантажені. На зупинках ми всі злазили

і хто куди. Одні біжать десь щось купити, другі нападають на дівчат починають беседувати на різні теми. Другі починають грати на гармошці. Де візьметься багато дівчат і давай танцювати. І так весь час. Хіба що поїзд змушений зробити зупинку десь в чистому полі, а ми тоді всі теж змушені втікати в розсипну бо налітали німецькі літаки.

І так весь час ми наближались, як хлопці сміялись до полтавських галушок.

Останній день нашої їзди ішов я добре пригадую великий дощ. Ми їхали на площадках і дуже помокли. Приїхали в місто Ромни тут теж нам не було куди ховатись. Там ми побули аж до вечора а вечором по дуже великій грязюці і при великій темноті знову рушили в похід.

Прийшли ми в село Перцовка. Село це розташоване в долині велике, добре, озелене деревами. Посередині села дуже великий вигон. За селом протікає невеличка річка. Правда ми вночі ще були позагрузали з машинами. І мусили довго вовтузитись коло цих машин. Ото після такого хорошого , нашому взводу призначили хорошу квартиру.

Розмістили нас в сараї де спали кози. Так ми на тих кізяках і спали. Не дивлячись на те що було літо но все-таки було холодно бо ми були мокрі. Ото було життя молодих вояків. Ну все це було хорошо. Тому що така закалка врятувала наше життя.

Спочили ми в цьому селі днів три і знову приступили до роботи. Почали робити безкорисні нікому не потрібні точки, наблюдательні пункти. Для того щоб зробити це орудійну точку це потрібно було цілому отділєнию працювати 4-5 днів. Скільки даремної праці. Це ж матеріалу йде на цю точку стільки що можна було поставити доброго дома. Таких точок ми там зробили декілька тисяч. Скільки там людей працювало аж страшно.

Та все це було марно. Тому що німці не пішли сюдою а зайшли нам в глибокий тил. Займали ці точки і били по совєтах. Після ми переїхали в село Медвеже, яке було розташоване в Саватовій долині.

В цій долині розташоване село Калинівка де один солдат в 1924 році стріляв у фігуру Ісуса Христа і будь бито показалось з нього крав. От і ринув народ з усієї України в це село. По розказах місцевих жителів тут зібралось декілька мільйонів населення. Було викликане маленьке повстання під назвою “хрестовий похід”. От і нам довелось побувати довгий час в цій долині. Дійсно це Велика долина яка тягнеться від Полтави аж до самого Дніпра. В селі Медвеже вірніше за селом ми теж зробили багато роботи. Тут ми стояли довго.

Правда хоч і робота була дуже важка но за те було весело. Кожний вечір грала тут духова музика збирались багато дівчат і гуляли. Годували тут тоже дуже хорошо. Словом в цьому селі прожили ми непогано.

Потім через деякий час ми перейшли в Яготин. Правда Яготин часто бомбили німецькі літаки. В радгоспі коли ми стояли було хорошо. А тут ми їли все від пуза. Продуктів хватало. Крім того ми могли купляти в радгоспі огірки, помідори по дуже дешевій ціні.

З цього села ми пішли в село Піщане ближче до фронту. Коли ми виходили з цього села то дуже плакали жінки. Правда наш командир роти і політрук теж покинули своїх жінок в цьому селі. Коли прощались то командир заплакав і політрук теж плакав, а про їхніх жінок то нема нічого говорити. Тоді ми всі знали що ми йдемо в дуже небезпечне місце. Але все-таки в цьому селі було непогано.

Правда в цьому селі ми теж були довго. В Піщанах ми теж робили точки. Через деякий час я був виділений до цивільного населення і з ним копали точки. Непогано мені було робити жінками та молодими дівчатами. Та недовго це було.

Нас перегнали на інший участок і ми знову приступили до роботи. На цьому участку нам було робити непогано. Недалеко від нас була плантація кавунів. Так що коли йде дощ ми позалазимо в точки і по цілих днях їмо кавуни, варені качани які ми варили на вогні.

Потім ми мали 7 вересня виїжджати з цього села на Курськ. Але чому то ми виїхали з цього села аж 13 вересня. Тоді проходили страшенні бої. Страшно і пригадати. Канонада орудійна і не стихала. Все кипіло як в великому котлі. Коли ми двинули на Курськ правда ми їхали вже машинами, так виходу нам вже не було. Тоді чомусь ми знову вернулись назад ближче до Дніпра. Чому так я й досі не знаю. Тут нас вже начали добре частувати снарядами з мінометів та й літаки не давали спокою.

Так що наші бійці кинулись в паніку. До нас приєднались ще декілька дивізій і ми пішли на прорив кільця. За Золотоношою ми прийшли в село Тарасівку. Тут в цьому селі вже було велике скупчення військ. Потім ми вийшли за село. Там був розташований радгосп, просто не пригадую як називався. Правда в цьому радгоспі ми добре під'їли за двоє суток і рушили далі. Роздали нам всі продукти які тільки були в нашому батальйоні мило, сахар, сухарі та варене м'ясо.

Розділили нас по отділеєніях, дали кожному отділєнию завдання і пішли в наступ. Правда ми тільки вийшли за радгосп як вже нас побачили німці і почали по нас бити. Но ми йшли вперед рачкуючи на чотирьох. Потім я бачив як одна за одною начали горіти машини. Хлопці хто куди начали втікати від них. Командування приказало окопатись. Ми бистро дуже поробили окопи. Було в нас на передовій декілька станкових кулеметів, ну що ж як тільки пулемётчик дасть декілька очередєй і не змінить місця так вже і немає його.

Сильно били німці з мінометів. Які просто не давали ніяк спокою. Вперше я побачив ранених товаришів які сильно просили допомоги. Але і це ще не біда. Отчепуха була битись з великою силою німців. Через деякий час наші армійці почали кидати гвинтівки і хто куди.

Ну щож залишився тільки командний состав та невелика кількість бійців. Бились до паслєднього та щож зробити проти такої великої сили. Політрук наш пригадую і прізвище Заславський бився до посліднього. Пока не був ранений але і ще стріляв і ще вибували з строю один за одним німці. Останню пулю залишив для себе. Так і покинули ми його там на полі бою.

Німці познімали з нас фуражки, в з декого шинелі і погнали. Трохи погнали і ми бачили багато погиблих нам сказали вести під руки ранених німців. Через деякий час всіх нас хорошо оглянули. Забрали в нас бритви, ножики, гроші.

Німці дали зараз папірос “ Леотод", “Полюс" ми всі начали курити. Потім ми ще в обвозі набрали махорки, маргарину котелків і погнали нас дальше. Правда декому дали велосипеди і пригнали нас в одне із сіл не пригадую як воно називалось. Пригнали нас на місце розбили по націях і підрахували. Потім погнали нас в один колгосп який був розташований за селом.

Тут нас загнали в свинарник де я получив першу свою закалку. Помню ми розмістились на приході в коридорчику який був цементований. А ночі все-таки були вже холодні і я сильно сильно простудився. Мені боліло дуже в грудях. Я почав дуже сильно кашляти. Просто і не пригадую я що так можна було кашляти. Це була перша закалка. Настав ранок надворі був сильний гомін іржання коней, крик людей.

Коли я виглянув крізь дірку я побачив дуже багато людей. Коли вже добре розвиднилось вже нагнали стільки що й повернутись не було б куди. Прибувало більше і більше людей без перебічно. Нагнали вже стільки що не можна було повернутись в дворі. Через деякий час нас вигнали на поле і обгородили проволокою. Весь час нові поповнення прибували і так стало 48 тисяч. І так ми душились в цій загорожі три дні без їжі і води.

Було всього в дворі дві криниці. Та хіба ж можна забезпечити стільки людей. Це дуже трудно. Так само і з їжею.

На четвертий день ми пішли в поход в напрямку до Кременчуга. В цьому проклятому Кременчузі пробули ми 10 днів. Страшно і згадати про ці 10 днів. Пригадую пригнали нас в Кременчуг провірили всіх добре і в загорош. Знову начали забирати бритви, ножики, спічки, махорку і інші інтересні речі. Загнали нас в загорож і там ми проводили свій час.

Вже була пісня осінь а нам доводилось спати на дворі та ще і проходили часом великі дощі. Помню одного разу ішов дощ із снігом цілу ніч, а ми притулялися один до одного так і спали під відкритим небом. Після такого сну просто не можна рано ніяк встати, бо сильно болять і заклякають ноги. Не знаю чому повинні ми були так страждати.

Про їжу і говорити нема чого. Давали їсти один раз на сутки. Давали варену чечевицю і гречку. Страшно і пригадати. Запасу продуктів в нас вже не було і ми мусили жити за цим що вже дадуть. Мерзли сильно.

Між нами було багато стариків які тільки що були мобілізовані із них найбільше помирало. Потім ми вже пішли в поход. В поході вже нам було трохи краще. Тому що селяни а особливо жінки багато спасли людей. Виносили нам сухарі, хліб, зернята, кидали буряки, качани, гарбузи. Крім того ми доставали ще качани, соняшники, цукрові буряки, капусту, в поході. Йдемо полем а над дорогою ростуть цілі плантації буряків, кукурудзи, соняшників то ми всі бігли і хапали.

Правда багато полонених і життя ложили но все-таки хапали. Багато і приставало в поході. Ці тоже вже більше не бачили білого світу. Найтрудніше було йти це лише тоді коли йшов дощ. Ішли ми скрізь українськими полями де був настоящий чорнозем. Ото оця земля як налипне до ніг то ніяк не можна йти а під час дощу дуже слизько тоже не можна йти. Ото після такого походу нас знову заганяють в загорож. Кожне з нас старається зайняти місце десь у сараї чи в конюшні. Але таких охотників було багато. Нічого з цього не виходило. Крім нагої смерті.

Як натиснуться всі нічого не можна зробити. Тому що всі хочуть в приміщення, а нас колона йшла 10 тисяч. Гляди ранком вже бачиш багато голих буквально трупів. Тому що було так тільки хто-небудь вмре то з нього моментально знімають одяг.

Помню такий випадок. Прийшли ми в одне із сіл і там був лагер звичайно він був розташований в колгоспі. Всі кинулись по приміщеннях. І хто куди. Одні мусили спати на дворі, другі в приміщеннях, а решта на горищах. Ці хто спали на дворі завжди клали вогонь. І таких вогнів горять тисячі просто не видно нічого один дим. А то вночі хтось запалив конюшню, а можливо вона загорілась через байдужість полонених.

Кругом конюшні було багато соломи на горищі теж було багато цієї соломи. Як начало все горіти. Що крику аж страшно бо люди горіли вогні як у пеклі. Які страшні вибігали з цього вогню но жизнь їх була коротка.

Або такий випадок. Це було в Новоукраїнці. Розмістили нас в якомусь складі. В цьому складі розміщались очевидно німецькі солдати бо були пороблені нари. Ото хлопці як побачили нари всі як один кинулись на нари. Набилось так на ці нари що

просто один на одному. Багато так само полізло і під нари. Ото ці нари як вломляться та на цих що під нарами що крику і стогнань. Рідко хто остався живим. Таких випадків можна навести дуже багато.

Одного разу ми розмістились в хлівчику маленькому. Було нас там душ 100. Були полонені і на горищі. В стелі були великі діри. І хтось ночью давай ляпать на голови. Піднявсь тут галас. Жили як дикарі. Різниця та що ми були в селі і в неволі. Всі ми були як звірі просто в очах можна побачити звірячий погляд.

Дивлячись на полонених часто мені пригадувався Київський зоопарк де бродили весь час звірі сумні, а особливо хижаки. Особливо впадали в очі шакали, вовки і леви. Найзліші були нацмени. Но звичайно вони в деякому відношенні були праві.

Далі наш напрямок був на Кіровоград. В Кіровограді ми були три дні. Правда кіровоградців зразу всіх розпустили. Ото пораділи хлопці. Житомирську область сказали що будуть розпускати в Умані. Правда ще коли нас пригнали в Кіровоград то розмістили нас в Кіровоградській тюрмі. Розміщувались ми по 20 чоловік в камері. В Кіровограді я вже був хворий на дизентерію. Но якось воно мені пройшло дуже легко і бистро.

Но Умань показав все. Ідучи до Умані це був наш найтрудніший шлях. Від Кіровограда до Умані це 150 км. Цей шлях ми подолали за шість днів. По дорозі до Умані ми запаслися цукровими буряками та соєю яка мене угробила, а може і спасла бо дуже трудно сказати. Пригадую що в останньому лагеру нас погано покормили а ранком на дорогу дали по пів буханки хліба на п'ять душ. Словом були ми голодні.

В Умані ми стояли двоє суток і двоє суток без прибічно йшов дощ. Страшно і пригадати ту страшну грязюку яка була там. Їсти нам в Умані не давали нічого. Правда нас потішали що далі з Умані нас вже не погонять, а всіх розпустять. Чого ми дуже всі дожидалились але не так сталось як нам думалось. Нас всіх погнали в Гайсин. Правда через свою нетерплячість я з'їв багато сої і сильно заболів. В поході до Гайсина я собі не можу представити як я подолаю цей шлях.

Від Умані до Гайсина було 67 км. Цей шлях був розрахований на два дні. Перший день ми пройшли 33 км. Трудно було подолати такий шлях таким людям. Зупинились ми в одному якомусь бараку де було дуже багато землянок. Не дивлячись на те що нас було багато але ми всі розмістились по цих байраках. Позалазивши в землянки ми розклали вогонь бо всі померли і були буквально мокрі. Ото ми давай сушитись. Та сильно було багато диму. Дим до того їв очі що не можна було дивитись.

Правда я вже в цьому лагері нічого не їв і чувствовав себе дуже погано. Рано ми знов рушили в поход але була дивна річ. Багато полонених сильно позапухали і нічого не бачили. Правда і я дивився як скрізь морок. Просто не видно було майже нічого. Так було майже цілий день. Останній шлях треба було зробити це 34 км. Трудний для мене був цей шлях. Бо в цьому дні вирішалось питання життя. Цілий день ішов великий дощ і була сильно велика грязюка. Іти просто було неможливо здоровій людині а я ще й був хворий. Залишилось мені ще було 4 км йти далі ніяк не міг. Хотів залишатись на той світ. Але хлопці мої товариші Коберник, Павлушка та Лонський Стасік взяли від мене все було і сильно почали мене просить щоб я не одставав. Правда мені одну ногу буквально відібрало і вже начало другу відбирати. Ці товариші взяли мене під руки і силою мене просто несли. І так з великими труднощами мене любимі товариші притягли аж у Гайсин. Тут нас розмістили. Я нічого не їв і притулився в кутку з хлопцями.

Правда пригадую все це крізь морок, бо я був непритомний. В мене появилась сильна горячка. Хотілось мені дуже води та хлопці мені не давали. Ото вночі Стасік

попросив мене подивитись погледіти його сумку, в сам пішов на двір. Повернувся він знадвору а сумки вже не було бо хтось украв. Правда в сумці було багато білья та його хромові домашні чоботи. Дуже шкода стало йому нових чобіт які носив він весь час і він навчав мене лаяти. Правда я до того був безсилий що не міг і підвестись.

На другий день Павлушка найшов санврача і попросив його забрати мене в санчасть. Правда лікар прийшов подивився на мене і сказав що забере мене. Через деякий час приходять до мене два санітари взяли мене під руки і повели. Правда Павлушка хорошо прощався зі мною і розплакався.

Тяжко було розставатися з такими дружелюбними товаришами. І так я вступив в нову сферу життя. Правда декілька днів я був зовсім без чувства. Розмістили нас в конюшні, там вже була солома палилась груба так що можна було жити.

Але дякуючи тому що я все-таки не дивлячись що був сильно хворий часто я виходив на двір. Це мене і спасло. Тому що в тому приміщенні де ми розміщались був сильно великий сморід. Всі хворі які лежали при санчасті були хворі на дизентерію. Так що були вже такі хворі що вже зовсім не могли піднятись. Так вони вже і лежали поки не померли.

Помню такі випадки: обгадится якісь полонений до основанія як то кажуть, візьмуть його виведуть на двір розберуть і голого миють на великому холоді. Та хіба такий хворий після такого масажу довго може проіснувати. Правда в цьому лагері я промінював що тільки в мене було.

Правда коли я відходив від хлопців то я віддав все. Але в мене ще залишилась бритва, дуже хороший бумажник, були в мене рубашки. Все це я міняв. Бритву я віддав за чотири маленьких сухарики. Бумажник за три порції супу та два сухарі. Це мене тоже багато спасло.

Не знаю як я залишився живим. Часом хочеться встати, то встаєш на коліна потім берешся за грубку із великою силою підводишся. В голові сильно зашумить все закрутиться зробиться темно, і так декілька хвилин. Із такими труднощами де чіпляється нога за ногу я виходив надвір. І я вже був практичний. Коли лежу цілий день, то коли хочеться встати і йти то ніяк не можна. Вийдеш на двір берешся за стінки і так ходиш. А коли цілий день надворі помаленьку ходиш то одужуєш просто від повітря, і чувствую себе багато краще.

І так я був хворий 10 днів тобто зовсім нічого майже не їв і майже мало ходив. В такій хворості я мало не згубив половину своєї пам'яті. Через деякий час не дивлячись на те що я був ледве живий я перейшов в робочий лагер. Тут я і вилікувався.

В робочому лагеру було все аби тільки були гроші. Правда в мене грошей було всього шість карбованців. Тут в цьому лагеру можна було купити за одного карбованця десяток картоплі або чималий кусок макухи або качанів. Крім того вже їсти в робочому лагеру давали багато краще. Так що в цьому лагері я почав жити.

Але все-таки хочу написати як я вилікував дизентерію. Коли я захворів на дизентерію то рішив нічого не їсти і це дуже правильно я зробив. Пишу і пояснюю коли в кого розстроюється шлунок нехай в цьому відношенні буде дуже витриманий. Краще нічого не їсти а води якої дуже хочеться можна пити но тільки переварену. Правда я спочатку цього не дотримувався і діло задалось із змушений був лягти зовсім. Потім я хоч і дуже хотів пити але все-таки витримував не пив.

Одержував суп цей суп я міняв на маленький кусочок хліба. Перемелював цей хліб а порцію яку я одержував крепко засушував. Наварю води вийму перегарену шкоринку і п'ю з сухарем. Потім пив дуже крепке жолудеве кофе з сухарем, і випив літру полину. Все це мені все-таки мало помогало.

Найбільш мені допомогла кукурудза. Брав я цей качан і добре прижарював вогні і їв. Просто так піджарити щоб він був аж чорний. От тоді їсти. Після цього качана і чувствується що багато краще. Між іншим і цей качан врятував багато полонених. Трохи допомогла теж і макуха якої теж було чимало в нашому робочому лагері. Таким способом я вилікувався. Не дивлячись на те що я ще був сильно слабий я почав проситись на роботу.

Робота правда була дуже тяжка та щей вживалась палична дисципліна. В 5 годин ранку а восени це було ще зовсім темно вже ходив німець з гумою і робив культурний підйом. Одного разу стою я ледве дишу. Стояти на двох було трудно. Я ще взявся руками за жолоб і так стояв. Німець весь час ходив і молотив гумою і весь час кричав “Дусауер". Підійшла і до мене черга " Рус ауф” почулося бичаче ревіння. Я відповів “Пан кранк финфцен терен леген лазарет.

Одводить німчуга здоровенну ногу як у слона і турнув мене в сторону. Покотився я без пам'яті. Защеміло мені серце стало дуже недобре. Та що зробить муха проти слона. Трудно було переживати такий період. Згадав я про все: про насильство яке нас до цього довело, про фашистське знущання над безневинним народом про перемоги німців.

Все-таки після цього по бою ходити я добре не міг. Все праве стегно в мене було чорне і мені боліла дуже нога. Але все-таки я скоро про все це став забувати. Це лиш тому що незважаючи на те що дуже сильно боліла нога я задумав втекти додому.

Втекти було дуже трудно. Перш за все що ми розміщались в лагері який був загороджений в декілька рядів,але на мою долю випало щастя іншого змісту.

Коли ми багато полонених носили цеглу для злагодження нашого лагеру то я почав роздивлятись навкруги і побачив що можна втекти. Залишившись трохи позаду коли німці з полоненими увійшли в розвалений будинок як крунув за будинок вискочив на вулицю і згинами як заєць шмигнув у провулок.

Провулком я довго не біг боючись щоб мене не підмітили зайшов я до хати. В хаті в першу чергу я попросив їсти і пішов далі. Пройшовши ще трохи я знову забіг до хати.

Щоб не підмітили що я втікач я з протягнутою рукою попросив “ тьотя дай що-небудь по поїсти” В цей час за столом сиділи два дядьки “заходь но далі чого став в порозі" почув я строгий ласкавий голос селянина.

- Звідкіль ти?

- Чого сидиш тут?

- Проходиш як собака, втікач?

Хто вже знає що ви за одні подумав я. Але рішив я одно. Все одно прийдеться помирати а так то втікати це риск на життя. Так і вимушений я. Ну братці кажу я то передіньте мене. Вони з охотою дали мені фуфайку штани і я пішов далі.

Вперше я почав дихати свіжим повітрям. Взявся йти дуже бистро щоб не було затемно. Але й ти мені було дуже трудно тому що я був дуже слабий. Та йдучи по дорозі побачивши німецького шакала сили зляку збільшуються в декілька разів.

Той день я пройшов 7 км. З дуже великими труднощами.

Пройшов я з Гайсина до села Гунчи. Зайшов я в село і почав проситись на ніч. Просто біда. Ніхто не хоче мене прийняти на ніч. Найшовсь добрий чоловік і прийняв мене. Правда він зразу предложив щоб мене переодіти.

Коли я роздівся його дружина подивилась на мене і почала чогось плакати. Я зрозумів м'якосердечність цієї жінки і переодівшись помився і поліз на піч.

На людину я похожий не був, в був тільки скілет. Трудно навіть уявити як після лагеру мені було хорошо на печі печі. Здавалось мені що я попав у рай, як кажуть старі люди. Переночувавши на ранок я пішов дальше в дорогу. Трудно було пробиратись бо німецьки шакали скрізь я мусив чекати щоб можна було пройти.

Йшов я додому 26 днів. Кожен день загрожувала велика небезпека.

Одного разу був мені такий випадок іду я одним селом а назустріч мені вийшла якась невідома людина.

-Куди йдеш спитав мене чолов'яга?

Відповів я йому що ось я іду із сусіднього села “неправда" каже чоловік ти втікач. Я сільський поліцай так що ти заарештований і підемо зі мною. Я почав просити його. Та нічого не допомогло. Завів мене в сіль управу і почав староста знімати з мене допрос.

Текст збережено у повному обсязі в автентичній авторській орфографії та пунктуації.